Версії іф, Новини

Прикарпатський спецпризначенець: «Я не міг так просто вистрелити в людину»

Прикарпатський спецпризначенець: «Я не міг так просто вистрелити в людину»

Чотири роки тому, після полону, він дивом повернувся додому живим. Тепер уже спокійно розповідає про перший день на війні, ночі під обстрілами та своє поранення. Як виглядає війна очима поліцейського снайпера дізнавалась журналістка, пишуть Версії з посиланням на  Правду.іф.

  • Розкажіть, за яких обставин поїхали на Схід?

Перед тим, як їхати ми пройшли навчання в Старому Лисці, а в кінці серпня 2014 року поїхали в Маріуполь. Принаймні нам так сказали. Спершу заїхали в Старобешеве, там пробули десь два дні. Потім командир підрозділу сказав, що їм потрібно 20 людей на зачистку Іловайська. Серед цих двадцяти осіб був і я. Зранку ми виїхали в Іловайськ і в школі чекали подальшого наказу.

  • Що було далі?

Через деякий час нам сказали відходити, бо ворог оточив місто з усіх сторін. Покинути Іловайськ ми мали зранку 28 серпня. Але плани змінилися і ми ще на один день залишилися у школі.

За увесь час мого перебування на війні не було жодної спокійної ночі – постійно були обстріли. 29 серпня командир вирішив, що ми таки маємо їхати. Два блокпости ми проїхали без проблем, а потім почався обстріл. Наскільки я зрозумів, то нашого водія вбили за кермом, бо машина різко зупинилася. Я чув як кулі вдаряються в борти автомобіля, який був не броньований. Ми мали свої речі, зброю, боєприпаси, гранати, словом були наче на пороховій бочці. Мої речі та СВД так і згоріли на місці. Я та ще декілька хлопців врятувалися бо вистрибнули з машини. Хоча не кожен міг перестрибнути двометровий кузов Урала.

Я намагався зупинити будь-який транспорт з інших спецпідрозділів, але вони їхали так швидко, що якби я стояв посеред дороги, то мене б мабуть переїхали машиною. Тоді я зрозумів, що маю рятуватися самостійно: ліг на землю і почав повзти по-пластунськи. Стояти чи бігти було дуже небезпечно та ризиковано – кулі свистіли над головою. Зі мною було ще декілька товаришів і ми разом доповзли до лісосмуги, там було ще 16 хлопців.

  • Довго ви там були?

Ні. Через деякий час ми побачили російську техніку. Я так зрозумів, що вони їхали добити тих, хто ще залишився живий, або забрати до себе в полон. Вони нас побачили і відвезли до себе на базу. На місці розрізали нам ремені та шнурівки і сказали усім зайти в яму, де знаходилися продукти харчування. Важкопораненим надали допомогу, а хлопцям котрі хотіли пити замість води принесли трилітрову банку із розсолом. Спека була нестерпна, 35 градусів тепла, щоб втамувати спрагу дехто їв навіть сиру картоплю, моркву та цибулю.

Командира підрозділу та його заступника взяли на допит. А пізніше черга дійшла й до мене, бо я був снайпером.

  • Як вони це визначили?

Просто, по боєприпасах, які я мав до СВД.

  • Що питали?

Питали скільки часу і де саме я вчився на снайпера. Допитував командир, а збоку сидів його напарник зі зброєю напоготові, щоб коли піде щось не так, мене вбити. Я сказав, що вчили мене приблизно два тижні. Довелося збрехати  на яку відстань стріляє СВД, якби сказав всю правду, то навряд чи залишився б живим.

Нас в полон взяла їхня десантура, і в цьому нам пощастило. На скільки мені відомо, то вони дурницями не займаються. Якби ми потрапили в руки представників ДНР чи ЛНР то навряд я б повернувся назад цілим.

  • Що було після допиту?

Російські бійці нас відвезли до своєї колишньої бази. Ми мали перенести і викинути в озеро зброю та боєприпаси, які там залишилися після обстрілу. Взагалі до нас ставилися ще досить таки нормально. Дозволили помитися в озері та набрати води, навіть закурити дали. Після обіду ми сіли в причеп машини і повернулися назад. Пам’ятаю, як машина довго кружляла полем, щоб ми не запам’ятали дороги. Спати довелося в полі, на голій землі. Я мав одні штани, футболку і берци. На ніч дали куртку, щоб накрилися.

Зранку ми поїхали в Донецьк, там в лікарні надали медичну допомогу. Потім повезли на обмін до Червоного хреста.  Того дня обміняли 30 наших бійців на 10 російських.

Після обміну ми поїхали в Дніпро. Там уже було спокійніше. Всі свої. Лікарі оглянули, надали нормальну допомогу. Нам дали чистий одяг, їжу і гарячий чай. А вже ввечері один священик погодився відвезти нас до Франківська.

Нас мабуть врятувало те, що ми мали поліцейське посвідчення і всі говорили одну версію: «Їхали в Маріуполь на охорону громадського порядку».

  • Скільки разів їздили на Схід?

Я був на Сході 4 рази. От нещодавно повернуся додому. Через два місяці знову буду їхати назад.

Прикарпатський спецпризначенець: «Я не міг так просто вистрелити в людину»

  • Страшно було? Адже ви розуміли, що їдете на війну.

Насправді ми думали, що їдемо в Маріуполь. Навіть не підозрювали куди нас везуть. Зрозуміли, коли побачили, що заїжджаємо в Донецьку область і почули постріли. А страшно було під час обстрілів.

  • Що найбільше запам’яталося з першої поїздки на Схід?

Запам’ятався мені День Незалежності. Ми йшли на зачистку Депо, де була залізнична колія. Там доставляли продукти та техніку з Росії. Ми звідти витіснили противника і «загнали» в якийсь будиночок. Через добу ворог почав нас відтісняти і обстрілювати з кожної сторони. Командир іншого спецпідрозділу нас зібрав і сказав відходити, не усім відразу, а по 5-6 осіб. В той момент були обстріли і нас могли зачепити кулею. Треба було тікати дуже швидко. Пам’ятаю біг до машини так швидко, що не чув землі під ногами – ніби крила виросли.

  • Як до вас ставилися люди тоді і зараз?

Я особисто населенню не довіряв. Сьогодні тобі усміхаються, а ввечері починаються обстріли. Нас просто «здавали» прості люди. Коли ми приїхали, то в Маріуполі 80% людей ставилися насторожено. Зараз навпаки, 80% ставляться прихильно. Зараз основне завдання – це патрулювання. Зупиняємо транспорт, перевіряємо машини, документи. Ніхто не свариться, більшість людей тепер ставляться з розумінням до нас.

  • Ви стріляли в людей?

Нас виставили по квадрату слідкувати за територією. Особисто я вдень я бачив багато мешканців, але не стріляв у них. Мабуть шкода було. Я не міг вистрелити в людину. Взагалі не кожен зможе вбити.

  • Як відбувалася адаптація до звичайного життя після приїзду?

Я пройшов курс реабілітації в Україні. Приїхавши додому я став більш знервований, вночі погано спав. Коли чув звук феєрверків, то спрацьовувала реакція і я відразу прикривав голову та присідав. Тепер вже такого нема. Звик.

  • Чи мали поранення?

Перед полоном я отримав поранення лівого стегна. Коли ми попали під обстріл, почали зриватися запали та боєприпаси тоді це й сталося.

  • Про що ви мрієте?

Чесно, мрію про спокійне життя. І служити у спецпідрозділі.

 

Розмовляла Марія Франчук

Джерело

Sending
User Review
0 (0 votes)

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.